авто в бік, робить собі вільну дорогу і жене в напрямку цитаделі. Я врятувався як би чудом.
Звертаючи за ріг вулиці, наткнувся я на денікінський відділ, який задержує мене. Після короткої розмови з якимсь вищим старшиною, якого я повідомляю про ціль моєї їзди, додають мені одного старшину як супровідника і я їду дальше. По дорозі стрічаю більші кольони піхоти, артилєрії, машинових відділів і кухонь. Мене ще раз затримують і врешті дістаюся до V. ґімназії, місце постою ґен. Бредова. Там висів я. Мене спрямували до якоїсь салі, де я чекав яких 10 хвилин на ґен. Бредова. За цей час прийшли ще такі українські старшини: от. Вимєталь, сот. Тавчер, сот. Верніш, пор. Онишкевич і пор. Чехович. У їх приявности вів я переговори.
Могла бути яка 6-та година пополудні, як на салю увійшов ґен. Бредов, окружений своїм штабом і старшинами. Після взаємного представлення забрав я слово і сказав менш-більш таке: Пане ґенерале! Наші війська заняли після тяжких боїв Київ; ми і ви воюємо проти спільного ворога: большевиків. Ми оба вояки і нас політика не обходить. Я прийшов сюди, щоби усталити з вами демаркаційну лінію, а потім разом дальше воювати з большевиками. Політичні пертрактації залишім політикам.
Ґен. Бредов відповів мені на те дослівно: „Кієв, мать русскіх ґарадов, нікаґда нє бил украінскій і нє будєт!“ Я ще раз звернувся до нього, щоб він залишив політику на боці і вказав, що ми повинні обговорювати тільки військове становище та що наші переговори мають тільки провізоричне значіння, бо я не маю ніяких повновластей робити тривалі умови. Роблю це тільки як начальний командант тієї ґрупи українських військ, яка тут діє, щоби оминути конфліктів. Саме
