леко, що ґен. Шілінґ поставив йому пропозицію, щоби Українська Галицька Армія переняла оборону Одеси і Тирасполя, і що ґен. Шілінґ хоче навіть піддатися під її команду. Дальше сказав мені ґен. Ціріц, що він обговорював з французькими та анґлійськими заступниками в Одесі думку, щоби перевести Українську Галицьку Армію на невтральну румунську територію і що саме вислав з тією метою до Тирасполя отамана ґен. штабу Цімермана, щоби увійти з румунами в переговори в тій справі. На це я завважив, що Румунія як держава заприязнена з Польщею, не дозволить нам на перехід на свою територію, а коли й дозволить, то поступить з нами так само як свого часу з Корпусом Запоріжців. Однак ґен. Ціріц уважав, що Румунія, залежна від держав Антанти, не зважиться заборонити нам переходу. А хоч би після нашого переходу румуни й роззброїли нас, то це всетаки не булоб ще таким великим нещастям, найважнішою річчю є зберегти за всяку ціну живий матеріял. В найгіршім разі мусіли б ми вибороти собі перехід навіть зброєю. Накінець просив мене, щоб я не виявляв нікому своїх сумнівів, щоби через те не викликувати в Армії неспокійних настроїв.
В тім самім потязі їхав також денікінський звязковий старшина при нашій Начальній Команді ґен. Стойкін, з яким я мав також коротку розмову. Підчас тієї розмови сказав ґен. Стойкін, що Денікін зробив найбільшу похибку, зачинаючи боротьбу з нами; він заявив також, що свого часу ґен. Бредов переступив свої повновласти, коли не хотів порозумітися з нами щодо демаркаційної лінії, але що виною в тому всьому нещастю є особа Головного Отамана Петлюри. Денікін напевно увійшов би в переговори з кожним іншим українцем, тільки не з Петлюрою. Тепер вже, розуміється, запізно, розвал вже майже неминучий, одинока і остання надія це ще
