Їхав козак за Дунай,
Сказав: дівчино, прощай,
Ти, конику вороненький,
Неси та гуляй.
Постой, постой козаче,
Твоя дівчина плаче,
Як ти мене покидаєш,
Тільки подумай.
Білих ручок не ламай,
Сірих очок не стирай,
Мене з війни со славою
К собі дожидай.
Не хочу я нічого,
Тільки тебе одного,
Ти будь здоров мій миленкий,
А все пропадай.
Отся пісня перейшла в нарід. Але далеко більше значіння, яко співець-поєта, має старчик философ Г. С. Сковорода. Він має зв'язок, яко письменник, з иншими старими письменниками XVIII ст., як се підтримує проф. М. Х. Сумцов.
Кобзарь 30-х років XIX віка.
Літературні твори Г. С. Сковороди, й на мій погляд, де в чім нагадують твори (не философські) представників українського письменства XVII ст. — Ів. Вишеньского, Лазаря Барановича, Іоанникія Галятовського, Радивиловського. У Лазаря Барановича, наприклад, було багато емблем, котрі дуже любив і Сковорода, емблематичні малюнки ми бачимо при деяких його творах і два з них ми поміщаємо у цієї книжці. „Сад божественнихъ пѣсней“ Г. С. Сковороди нагадує нам „Огородок Божіей матери“ Радивиловського. Г. С. Сковорода, по словам його учня Коваліньского „завжди любив свою рідну мову (українську) і коли писав для свого краю, то й уживав иноді малоросійску мову й правопись“. Але ми, маючи тепер майже усі твори Сковороди, мусимо сказати, що твори Сковороди не написані по українські і в них тільки трапляються инколи українські слова й вирази. Ми гаразд не знаємо, через що воно так вийшло, коли Сковорода так любив українську мову. Мабуть через те, що тоді ще не було утворена не тільки й наукова, философична, а й літературна українська мова і він тримався того мішаного літературного язика, на котрім писали усі українські письменники XVII і XVIII ст.
