„Спасибі, думає, розумним голова́м,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились,
По-між людьми, як кажуть добре й нам:
Що-небудь можна роздобути“.
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
„Голубко-кумонько! тебе я ждала, ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти може, серденько, того й не знаєшь,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене!“
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
„Кра! кра!“ а ковбаса до долу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій, —
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чорт-ма куми і снідання нема…
„А щоб ти, каже, подавилась,
Лукавая кума!“
Прилащиться підлиза хоч до ко́го:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого, —
То вже така дурниця світова;
Про це розумні знають люде,
Та що́-ж ви будете робить, —
Хто маже — не скрипить, —
Так мабудь і до-віку буде.
