чимся проміж поло̀тна місячним проміннєм, співав мені строфи з арабських поем, а їх сумна й незрозуміла мелодія вколисувала мене до сну. Тоді може вкривав мене ангел снів плащем лицаря Солими й назначував на груди червоним хрестом, а сього Араба перемінював в кобзаря-співця тужливих дум рідної країни… Та досить уже про сей таємничий сон мого життя, про той золотий степ і про той намет, де бували і спокійні хвилини, де в просонню очі мої крізь відхилені полотна стрічали звіздню Оріона, таку похожу на зоряну арфу, завішену Богом над бідним шатром Поляка-бурлаки. Досить про сей тихий тиждень мого життя — минув. — Мої верблюди знов вклякли переді мною й піднялись з задуманим мандрівцем, витягаючи довгі, на вужів похожі шиї в сторону Христової гробниці; а коли був я вже на годину дороги до сходу, обернувся на сідлі, щоби ще раз поглянути на мій зелений намет; я побачив його на горбі і здавалося мені, що сам він вийшов на високе місце мене попрощати; а чи се люде, складаючи річи, чи сам намет не чуючи вже в собі жителя: вирвав з піску кілька колів і повівав крилом за мною, показуючи мені своє лоно пусте і чорне.
Відвернувся я від сеї річи, що мала серце по мені роздерте. А незабаром почали показуватися на піску білі лелії, вістунки близької, більш плодовитої країни: і подумав я, що, на ті самі квіти звернувши очі, казав Христос до учеників своїх, щоб не журилися завтрішнім днем і усею суєтою сего міра, а гляділи на лелії, що Бог їх з'одягає.
Отсе опис кварантани, яку перебув я на пустині; богато гіршу висидів той старець, що оповідає свої нещастя в слідуючій поемі. Історія його печалі не є уся видумана; розказував її мені лікар Steble, якому-б я тут подякував так за неї, як за хліб і вічливість до мене, коли-б знав, що тих кілька слів подяки найде його в пустині. Та чим для нього спомин в незрозумілій мові, і виказаний голосом, що ледви так розкочується, як перстні на воді, коли кинено в неї камінь.
Ю. С.
