Тричі вже злотий місяць відмінився,
Як на піску сім я розтаборився.
Жінка плекала маленьку дитину,
Крім неї мав я синів трьох, три доні;
Всю, похоронену нині, родину
Привів з собою. Девять дромадерів
Кожної днини, було, до вигоні
Скубе бадилє надморських аєрів.
В вечері всі тут лягали віночком,
Тут, де огню вже давно не видати.
Доні по воду ішли зі збаночком,
Сини збирались огонь розкладати,
Жінка, з дитятком при грудях, варила.
Усе те нині там — де та могила
Усмішку сонцю в обрій відсилає,
Під храмом Щеха усе спочиває.
А я самотний піду — нещаслив я!
Три рази сорок віків тут прожив я
З часу, як в шатра ввійшов полотняні
Ангел погибелі в сій кварантані.
О! не збагнути печалі нікому,
Яка міститься в душі моїй нині!
В Ліван вертаю, — при вході до дому,
Що скажу дикій в подвірю цитрині,
Коли спитає: А де твої діти? —
В моїм городі доньок моїх квіти
Спитають: Старче! де доні-зазулі?
Кожна блакитна в Лівані хмаринка
Питатиметься, де доні, де жінка,
Про діточки всі, на віки поснулі,
Питатиметься — ой щож ій сказати?
Відгуки стануть мене всі питати
І всі сусіди, чи дужий вертаю —
Щож їм сказати?! — Не знаю — не знаю…
