Прибув. Шатро я розбив на пустині.
Тихо верблюди мої розіклались;
Дитя, мов ангел малий на картині,
Зерно кидало пташкам, що грались,
Майже з долоні клювали дитині —
Бачиш ту річку малу у долині?
Звідтам вертала найменша дівчина,
З дзбанком над скраню, струнка як тростина.
Прийшла до ватри[1] й водою з потока
З усміхом бризнула легко на брата —
Найстарший — граню заблиснув з під ока,
Встав, хватив збанок в дрожачі долоні;
І каже: в Бога буде тобі плата!
Як пес жажду, бо огонь маю в лоні.
Відтак, надпивши води зі збаняти,
Тут повалився, мов кедер підтятий.
Я біг — даремні з'усилля з ратунком. —
Сестри схилились над ним з поцілунком;
З навісним криком: кому яке діло?!
Хватав я й кинув гробарникам тіло,
Щоб його взяли на желізні жезли
І до гробниці прокажених звезли.
Від тої ночі, від першої смути,
Мав я тут днів нових сорок відбути.
Ще тої-ж ночі Гафне і Аміна
Разом на ложу край себе сконали.
Дивись! — так тихо обидві вмирали!
Що хоть по смерти найстаршого сина
Вже не заплющив я до сну повіки,
Та я не чув, як заснули на віки.
І навіть рідна мати не вгадала,
А добре знаю, що в сю ніч не спала.
Ранком велів я дві любі дівчині,
Вбиті чумою, як сталь одна сині,
Виволікти із намету скорботно;
І покинули нас! — безповоротно!..
Та, як дорослим дівчатам ялося,
Землю батькам замело — їх волося.
