Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/115

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Що? — хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав:

— Цього ти не кажи мені, Катре… Під боком люди.

— Що люди? — злісно повернулась до його, — на лихої години нам люди!… Що вони — дітей твоїх годуватимуть?… Яке їх собаче діло до нас?

Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.

— Підожди трохи, Катре, потерпи, — лагідно почав він умовляти, — вони кволенькі: дасть Бог, самі повмирають.

— Повмирають… дожидай… Поки повмирають, то голову загризуть…

Схлипнула.

— Та геть, не обнімай! — гнівно зарепетувала, відпихаючи Івана, — такі злидні — туди ж моститься. Геть, не сиди біля мене близько, бо від тебе тією безкишкою, вонюючою, тією сухотою тхне!

Плюнула.

Іван відсунувся, насупившись, гасячи в очах п'яну пристрасть.

Обвела впертими, тоскними очима хату й заскиглила:

— Ой нудно мені, тоскно… Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії…

 Які вороги? — цікаво спитав Іван.

— Он, он мої вороги! — тикаючи пучкою на піл, із дикою ненавистю примовляла Катря.

На полу, світячи крізь драну ряднину голими задинятами, покотом лежали скулені від холоду троє дітей — одно більшеньке, двоє малих.