Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/118

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до Бозі, а в Бозі — гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи Милосердному, хай і Він прощає.

Нагнувсь поцілувати.

— Тату!

Охопила рученятами, припала, прип'ялася вустоньками…

Одірвав легеньку й чіпку, як реп'ях, та й кинув із саней далеко в сніг.

Шарпонув віжками.

Як легенька пташина білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.

Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.

І впала дитина горілиць на сніг.

Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається:

Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, снігом пилом курить.

— Н-но! — ляснув батіг раз і вдруге, і ще і ще…

— Вввв… — заходяться німі велетні вгорі й уже тільки в ушах причувається, як серед шуму бору квилять десь пташенята, що бурею викинуло з гнізда.

 

 

У хаті в Максима Чичуйка — як у вінку.

Стіни білі, долівка жовта, від рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.

У сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лямпадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.

По запічках, по лавах поза рушниками, навіть на