Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Тату! — знову звернувсь я до батька, — а Сруль Савчин?

— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.

— Сруль — мазепа чи ні?

— Сруль — жидиня, — одмовляє батько й знов починає говорити щось до матері.

— А чого ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.

Батько сказав мені, щоб я одв'язався од його душі, а то одлатає. Я тоді зідхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.

Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, зразу став думати, що мені треба щось пригадати.

„Ага! — здумав я, — мазепа!” — й усміхнувся.

Після того не раз приходилося мені чути те слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.

Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.

Стояв на той час у нас на кватирі щотинник, дід Калиньонок, той самий, що завжди намірявся одрізати мої вуха або забрати мене в торбу й занести до руских.

Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щотину й, одставляючи губи, передражнював мене:

— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!.. Эх ты, мазепа!

— А ви — кацап! — огризнувся я…

***

Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися