— Яка мазепа? — усміхається батько, — отака ж і є мазепа, як оце ти.
— Яка ж мазепа?.. я — хлопець Панас! — не згожуюсь я.
— Ти хлопець Панас, та ще й мазепа, — одмовляє батько.
„Значить, так! — думаю собі — не збрехав Сашко”.
— Чого ж я, тату, мазепа? — допитуюсь я.
— Того, що мазепа! — коротко одмовляє батько.
— Того, що я не вмію говорити так, як Сашко? — помагаю я батькові.
— Того ж самого, — згоджується він.
— А ви, тату, вмієте говорити так, як Сашко — ви не мазепа?
Мати злегенька бринькнула мене по губах рукою:
— А хіба ж так можна, лобуряко ти, казати на тата! — промовила вона.
„Хто ж його знав, — собі на думці, — що мазепа буває тільки маленька”, і вже став одхиляти найдалі голову, дожидаючи, що батькова рука зараз упіймає мене за вухо. Проте батько мій тільки зідхнув і тихо промовив:
— І я, сину, мазепа.
„Еге, — думаю собі, — то це значить не велика ще біда, коли не тільки я, а й тато мій мазепа”.
Розговорившись далі, я довідався, що не тільки що я та батько, а й усі наші хатні, всі родичі, сусіди — всі мазепи.
Потім я сам собі загадався. Пригадую всіх людей, яких тільки бачив коли, та й міркую собі — хто з їх буде мазепа, а хто ні.
