мій тато з мамою на призьбі, щось розмовляють собі. Визираю я з-за хати, а виходити боюсь.
— А ось і наш волоцюга притягся! — каже мати, побачивши мене.
— І де ти, шибенику, лазиш цілісінький день? — каже до мене батько. — А ну, виходь сюди, а ну виходь!
Я по голосі догадуюсь, що батько не сердитий, і все мені дурницею минеться. Мені зразу стало весело. Я зразу вибіг із-за хати, колесом пішов по траві, потім поскакав на чотирьох. Попав хворостину й став ганяти хрущів коло хати. Потім я помітив, що коли я біжу — у небі зірка теж біжить зі мною. Я спиняюсь — і зірка стоїть. Мені цікаво й смішно. Я хочу одурити зірку: тихенько, як тінь, крадуся з одного місця на друге й дивлюся разом на зірку — зірка й собі посувається. Я полечу так, що аж повітря горить, потім зразу стаю, мов укопаний, — зірка біжить передо мною і стане якраз тоді, коли й я.
Далі зразу почув я, що у мене так болять ноги, що не тільки бігати, а мабуть до призьби вже не дійду я. Через велику силу приволікся я до матері, сів коло неї й головою тихо схилився їй на коліна. Зразу став почувати, що в ногах щось гуде — мов рій комарів, а на очі мов хтось навмисне натягує вії. Потім стало ввижатися все, що бачив я вдень і найясніш усього виплив Сашко на своєму дивному возикові.
— Тату! — зразу піднявши голову, питаю я батька, — що то таке — мазепа?
— Що кажеш? — питає, дивуючись, батько.
— Яка то є — мазепа? — питаю я знову.
