Перейти до вмісту

Сторінка:Воля. – 1921. – Т. 3, Рік 3. – Ч. 1-8.djvu/112

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

К. Лаврінович.

Боротьба за право.
12. Сучасне й минуле.

Коростень. На двірці має в повітрі жовтоблакитний прапор. На фронтоні двірця — тризуб, герб Української Держави. — Колишні написи на московській мові замінено українськими. Звідси наміряємся їхати до Житомира. Але через годину довідуємся, що Житомир уже занято „товаришами буденновцами“. Не можу сказати, щоб це було приємно чути. Житомир — рідне мені місто — куди я так прямував зараз, несподівано опинилося „за кордоном“. А так хотілося отаборитись на берегах срібного Тетерева й відновити свою давню працю. — Колись тут перед війною істнувала „Просвіта“, „Народній театр“ і молоде видавництво „Стерня“. Працювали, як. тільки можна було тоді працювати. Московська жандармерія лютилася й скаженіла... Доносили попи, гавкали чорносотенці, переслідувала поліція. Дошукувалися „сепаратизму“ та „мазепинства“. Житомирські молодики тільки зітхали. Зітхали й вірили, що „не довго на цім світі панам панувати“... Чекали на велику хвилю, на час слушний, щоб „одностайно встати, кайдани порвати“... і, от, коли цей час настав, то ми... „такі, як бачете“... Розрізнені, розсварені, знесилені й безпорадні!..

Нічого дивного, що нас навіть не запиталися, як скерували наш потяг на Сарни. Навколо метушня, галас, шарварок. Щоб як небудь убити час до відходу потягу, пішов на зарослі зеленим чагарником скелясті береги р. Вуж. Стара історична ріка, яка на своїм лоні пестила біле тіло деревлянської княгині Ольги, наче й не знала того, що діялося навколо неї, і, спокійно граючись своїми срібними хвилями, чарувала красою сучасних подорожніх ізгоїв...

Коли на небі зайнялися перші зорі, ми рушили далі. З вікон ваґона було видно темні постаті волинських поліщуків, як вони, лузаючи насіння, байдуже дивилися, як швидко крутяться під нашими ваґонами колеса...

Потяги, як червона оселень, плазували серед зелених полів і лісів. Золотоверхий Київ залишився десь далеко і може істнував для нас лише в наших споминах.

З нескритими ухмілками говорили до нас наші-ж таки селяне:

— Ну й союзників знайшов собі ваш Петруля!...

— Чому-ж він тільки наш, а й не ваш? — допитувався де хто з нас.

Відповідали:

— Нам не треба... Ми собі другого Петрулю виберемо...

13. „На нашій, не своїй землі“...

В Сарнах, на пероні залізничого двірця тихо й мирно, хоч люду надзвичайно богато. Більше всього військових: одні від Київа, а другі туди... В залі польські національні прапори, портрети Костюшки і Пилсудського. Коло залізничої каси, де продаються білєти, свіжі варшавські часописи. Розгортаю останнє число „tugodnik-a illustrowanego“. Все. як є, присвячене „переможній“ дефензиві на Київ. На передній сторінці віршований гимн на честь Пилсудському п. н. „Те deum!...“ — яка слушна іронія долі!... — Це тоді, як все панічно втікає перед напів озброєними і напів одягнутими червоними військами...

...В буфеті можна наїстися, але тільки за „романівські“ рублі. — Марок польських чогось не дуже-то люблять тут і самі Поляки...

Переглядаючи часописи, знайшов два щуплих тижневики на українській мові — „Громада“ і „Український Голос“, які виходять у Луцьку. Зміст безбарвний і вбогий. Переважно передруки з львівських українських ґазет. Судячи по хрониці з місцевого життя, завзяті луцькі журналисти провадять боротьбу з польськими жовнірами, які сістематично оббірають усіх базарних сидух та перекупок. — Тільки і можуть робити...

В розмовах з місцевими селянами виявилося, що до нової влади вони ніяк не можуть призвичаїтися. Ґаз є, сіль є, цукор також, але нема того, щоб дух живило... Школи закинені, книжок нігде ніяких, про ґазету ніхто й не думає нічого... Про большевиків говорити бояться, а чорносотенство ще процвітає...