Маскариль. Але в чім же річ?
Лелій. Е, підожди трошки. Бачиш, я написав лист до Трюфальдена від імени одної важної особи. Пишу, що Селія — це моя дочка, вкрадена циганами; що я за нею приїду з Іспанії й щедро винагорожу Трюфальдена за всі турботи.
Маскариль. Дуже добре.
Лелій. Правда! Ну, похвали-ж мене хоч раз.
Маскариль. Ні, щоб як слід похвалити, в мене й слів не стане. Щоб вихвалити весь ваш надзвичайний розум, якому рівного нема на світі — мій язик безсильний. Я хотів би мати вищий дар слова, щоби в чудових віршах росповісти, що ви таке, що у вас ум за розум зайшов, а думки роскарячилися; що все, що ви вигадаєте — півтора людського; що у вас ні на копійку нема здорового розсудку — що ще? Та я-ж тисячної долі не назвав ваших достоїнств!
Лелій. Але скажи мені за що ти тепер сердишся? Невже я знов щось наплутав? Але що?
Маскариль. Ні, ви нічого не зробили, тільки відчепіться, бога ради, від мене.
Лелій. А я не відчеплюся, поки не довідаюся, в чім річ.
Маскариль. Не хочу, не хочу, не хочу… (Побіг).
Лелій. Утік… Я нічогісінько не зрозумів з його слів. Невже я знов щось накоїв?
