скоріше, ніж кітка мишу. А що ви виробляли під столом ногами? Совали ними і туди, і сюди, наступали усім на ноги, двічі доставалося й Трюфальденові, а він думав, що то собаки. А потім що ви виробляли — о, господи! Мене аж у піт кинуло, дивлючись на вас, бо все старався звернути вашу увагу на мої знаки.
Лелій. Еге. Легко тобі говорити, коли ти не закоханий. Але — нехай буде й так і щоби тобі доказати, я буду стримувати себе, і от побачиш…
Маскариль (до Трюфальдена, що входить). Ми оце говорили про пригоди вашого сина.
Трюфальден. Дуже добре, але, будьте ласкаві, викидайтеся геть, бо я хочу цьому панові сказати дві слові на самоті. А вас, пане добродію, прошу до хати.
Лелій. З охотою. (Пішов).
Трюфальден. Слухай, — знаєш, що в мене є?
Маскариль. Ні, пане, не знаю, але мабуть буду знати, коли вам буде угодно мені сказати.
Трюфальден. Стояв колись великий, міцний дуб, я відрубав від нього добрячу гиляку й зробив палочку, примірно, от таку завтовшки (показує руку), і один кінець буде навіть грубший. Дубинка сучкувата, важкенька і замашна.
Маскариль. Ну, то що з того всього?
Трюфальден. Я думаю, чи не прогулятися мені нею по твоїй спині насамперед, ну а потім по спині того вірмена, що вліз до хати і втирає мені тепер очки.
Маскариль. Як? Ви не вірите…
Трюфальден. Ти лучче мовчи, бо я все знаю. Він балакав з Селією, стискав їй ручки й росказав,
