Маскариль. Коли ваш не піде пріч, мой буде бити з кулаком.
Лелій. Та годі бо, годі. Ми вже столкувалися з цим молодим чоловіком; він, по доброті своїй, віддає мені Селію.
Маскариль. Аж так? Ну, коли тому правда, то, дійсно, мені слід скинути вже свою швейцарську шкуру.
Андрес. Ага, он у чому річ… Ну, зачекайте-ж трохи, я зараз вернуся. (Пішов).
Лелій. Ну? Що ти скажеш тепер? Чи не лепсько я справився, га?
Маскариль. Ну що ж, — я дуже радий.
Лелій. А ти, навіть, не хотів кинути своєї ролі, бо не вірив, що я так усе добре зробив, так?
Маскариль. Та таки правда, що я боявся, знаючи добре вас. Та й тепер, говорючи по щирости, я ще не зовсім певен.
Лелій. Ну, тепер уже все закінчене. Мусиш признати, нарешті, що я таки багато зробив: загладив усі свої помилки і честь завершення справи належить цілком мені.
Маскариль. Нехай буде й так. Тоді мушу сказати, що у вас більше щастя, ніж розуму.
Андрес (виходить із Селією). Ви про цю Селію мені говорили?
Лелій. Ах!… Про цю, еге-ж про цю!.. О, яке щастя!
Андрес. Ви мене вирятували з рук поліції, це правда. Я пам'ятаю цей ваш добрий учинок; вдячний вам за нього. Але проявляти вдячність за рахунок власного серця — це-ж хіба не була би вже вдячність. Добре діло, яке вимагало би такої вдяч-
