ности, було би вже злочином. Але вас я знаю за великодушного молодого чоловіка, і ви, певно, не захочете від мене жертв. Отже, прощавайте. Ми з Селією їдемо. (Пішли).
Маскариль (співає). Я співаю, — а мені хочеться кричати. Ну — закінчили? Віддає вам Селію? Ну?
Лелій. Ні, цього вже занадто. Я пес, я кат, я… Я не вартий твоїх клопіт. Так, перестань, нарешті, турбуватися про нещасного, який сам убиває своє щастя. Тільки смерть мені може допомогти. (Біжить).
Маскариль. Це був би, справді, найкращий кінець для нього при його глупоті. Але тут уже не в тім діло, а просто моя честь замішана. Як — не вже я не подужаю усіх перепон? (Побачивши Селію). Ой — панно, панно! Одну хвилиночку (щось шепоче Селії на вухо).
Селія. Ні, мабуть нічого не вийде. Моє серце таке, що не захоче образити одного ради другого. Лелія я люблю, а Андреса поважаю і то на стільки, що не піду на перекір його волі. Для нього нема місця в моїм серці, я його не можу любити, але за все, що він зробив для мене, я мушу заплатити йому хоч тим, що не вийду заміж зовсім. Отже тепер сам бачиш, що нічого не вийде.
Маскариль. Цього, сказати правду, я вже не сподівався. Але все-ж я від свого не відступлюся. Я скаламучу й небо, й землю, буду кидатися всюди, буду шукати виходу — і таки знайду його. (Пішов).
Іполіта (входить). З тої пори, як ви сюди приїхали, всі наші дами скаржуться на вас, бо ви від-
