Трюфальденові: «Господи! Нарешті ти допоміг мені знайти того, кого я так довго шукав. Тату — я Орас, ваш син. Коли ото вмер мій добрий професор Альбер, я виїхав з Болоньї й шість літ подорожував. Але все мене тягло до рідного краю, і я приїхав, знов до Неаполю. Та вже там я не знайшов нікого — і не знаходив аж оце до сьогодняшнього дня». Ну? Можете собі уявити, що при тім мусів пережити Трюфальден? І, нарешті, знаєте, що виявилося? Що ви, панно, й єсть дочка Трюфальдена, а Андрес ваш брат, рідний брат, отже ви не можете належати йому. І він, в знак вдяки, відпустив вас моєму панові. Та от вони всі йдуть сюди.
Селія. Я не можу прийти до себе від здивовання.
Маскариль. Побіжу-ж я, та скажу о тім усім моєму паничеві. Коли, здавалося, все вже пропало, — мов чудо сталося (Побіг).
Трюфальден. Дитино моя!..
Селія. Тату!..
Трюфальден. Господи!.. Та чи знаєш ти…
Селія. Я тільки що довідалася о тих чудесах.
Іполіта (Леандрові). Та ви не оправдуйтесь: я сама бачу, що проти тих очей ніхто встояти не може.
Леандр. Вибачте великодушно. Але вірте, що я вертаюся до вас не тільки з волі мого батька.
Андрес. Хто ж би міг думати, що я, кохаючи тебе, сестро, міг впасти в тяжкий гріх? Але що почуття моє завжди було чесне, то я можу зберегти його й тепер, з малою хіба зміною.
Селія. Що до мене, то я завжди докоряла собі, що не можу тебе кохати, як чоловіка, але-ж почу-
