Сторінка:Гетьман Петро Сагайдачний (1922).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Знову почалося лічіння. Знов одного не стає.

— А, сто копанок!.. Таки немає козака.

— Та кого ж немає?

— Та озовися ж, вражий сину, той, кого не стає!

Всі зареготалися, почувши цей вигук. А вигукнув то Хома, козак великої сили, та на лихо собі придуркуватий.

— Ов-ва, Хомо! як же він озоветься? він же втоп! — сказав хтось Хомі. Хома тільки потилицю почухав… А й справді, як же він тепер обізветься?

— Еге! це Харька Лютого немає! — згадав нарешті Хома: — він ще й люльку мою курив… Це ж і люлька моя втопла.

Роздивилися, — справді не ставало Харька.

Всі козаки одразу стали поважні, познімали шапки і почали хреститься.

— Царство небесне його душі!… А добрий козак був!… І хоч би ж у бої поліг, а то онде смерти здобувся!

А Ненаситець усе стогнав та ревів, так наче мало йому було однієї людини…

 

 
II. На Запорозькій Січі.

Нарешті московські посли побачили Січ Запорозьку.

Запорозька Січ або Запорозький Кіш був тоді на острові Базавлуці, між Дніпром і Чортомлицькою протокою. Добре місце вибрали козаки за-для свого гнізда. Сухопуттю туди не можна було ніякому військові добратися, бо з татарського боку була степова річка Конка та Великий Луг — страшне болото; Дніпром же теж ні польське, ні московське, ні турецьке військо не могло припливти, бо вгорі