Великим дивом дивували московські посли, побачивши Січ. Дивували вони й з січовиків-запорожців, і з того, що на тому острові, так далеко від усякої людської оселі, зібралася така сила людей і праця на острові аж кипіла. Стукали сотні сокир, дирчали пилки, на берег скидано деревню, так що аж луна розлягалася. Козаки будували нові чайки, бо лагодилися до великого морського походу. Москалі просто не пізнавали „хахловъ“ Спершу вони здалися їм такі ліниві та вайлуваті, наче тільки й діла з їх було, що курили люльки та вилежувалися, гуляли; а тепер вони були зовсім инші: моторні, жваві, невсипущі робітники. Московські посли тільки чудувалися: тепер їм здавалося, що один „хахолъ“ за чотирьох москалів справиться. „Такихъ чортів не легко приборкати“, думалося послам.
Десь далеко ревла худоба, ржали коні, хтось грав на сопілку; то грали пастухи, пасучи на луках запорозькі табуни та череди.
— Сказочное царство, истинно сказочное, словно я въ соніи все это вижу, — думалося панові дякові, як він дивився на це, справді ніби якесь казкове, царство, заселене якимись казковими людьми.
Саме тоді, як байдаки з московськими послами приставали до берега, на шанцях з'явилися козаки з дрючками в рукахъ. Але то тільки здавалося, що в їх у руках дрючки. То повиходили січові кухарі кликати козаків обідати, а в руках у їх були величезні ополоники, що ними вони мішали всяку страву: куліш, галушки, борщ, юшку. Варилося въ Січі одразу на три, на п'ять, а часом і на десять тисяч козаків, то й казани, в яких варилося, були дуже великі і довгих ложок треба було, щоб у їх мішати страву.
Кухарі, зійшовши на шанці, почали махати ложками, понадівавши на їх шапки — то так вони кли-
