довелося таке диво побачити: як вирушали в похід козаки-січовики.
— Хлопці зо мною поїдуть, — одказав Карпо.
— Та в їх же нічого немає.
— Добудуть на морі та за морем. Ще й які жупани собі добудуть! Хлопці, гайда до човна!
Зашумував старий Дніпро, бо кільки сот весел збурили його блакитну воду. Ішло в похід більш як півсотні чайок, а на кожній було по п'ятдесят козаків, опріче гребців. Знявся страшенний галас, гребці счіплювалися веслами, стирники щось гукали…
Козаки сідали в чайках, кому як зручніше. З берега махали шапками ті козаки, що зоставалися вартувати Січ, пасти військові табуни, ловити та сушити рибу…
— Братіки, доглядайте мого Лисуна!
— І мого Стригунця, братіки, доглядайте! — гукали козаки з чайок, піклуючись про своїх улюблених коней. То були мов передсмертні накази, бо хто-й-зна, кому судилося вернутися…
Незабаром Січі не стало видко. Передові чайки були вже далеко, так наче з усії сили поспішалися в далеку невідому путь. Тихо було на чайках. Не чуть було ні жартів, ні веселих пісень. Мудре діло повинні були козаки зробити: треба було так обережно викрастися в море, щоб вороги й не зогледілися, як козаки нападуть на їх.
Козаки щасливо допливли до Кизикерменю.
Кизикермень — то була невеличка, але добре взброєна турецька фортецька, що стояла над Дні-
