на собі має, в Чорному морі один потопає, війська козацького не загубляє.
Деякі козаки попадали навколішки і поздіймали руки до неба:
— Я грішний! Я найбільше гріхів на собі маю! — гукали вони.
Аж тут виступив наперед Олексій Попович. Мокре волосся падало йому на бліде обличча, з очей текли сльози. Він був дуже правдивий, але вдачу мав запальну, нестриману, любив піячити, гультяювати, з усіма сварився, та швидко й мирився; серце мав вельми щире.
Він зважився віддати себе в жертву за всіх.
— Панове-браття! — голосно вигукнув він. — Я той грішник великий — мене карайте!.. Добре ви браття, учиніте, червоною китайкою мені очі зав'яжіте, в Чорному морі втопіте. Нехай я один погибаю, війська козацького не загубляю…
Зо страхом та з жалем дивилися на його козаки і не помічали, що буря вже вщухає, грім уже не так грюкоче, дощ перестає.
Устав вусатий Карпо, приятель Олексіїв.
— Як же то, Олексію? — спитав він. — Ти святе письмо в руки береш, читаєш, нас, простих людей, на все добре наставляєш, — який же ти на собі великий гріх маєш?
Олексій Попович сумно похитав головою і промовив:
— Як я з города Пирятина, брате, виїздив, то з отцем, з матіррю опрощення не брав і на свого старшого брата великий гнів покладав, дітей малих, удів старих стременем у груди штовхав, проти церкви — дому божого проїздив, шапки з себе не знімав. За те, панове, великий гріх на собі маю і тепер погибаю. Не єсть це, браття, по Чорному
