вже вирвало весла з знесилених рук і понесло в море; деякі весла вже на тріски потрощило. Води в чайках прибувало.
— Спини хлябі твої, Отче Вседержителю! Покарай мене самого!.. Сам я тут грішний! — молився Олексій Попович, упавши навколішки і знявши руки до грізного неба.
— Браття! Будемо сповідатися Богові милосердному! — гукало козацтво.
— Сповідай нас, батьку! Сповідай, отамане, потопаємо!
Сагайдачний чув ті безнадійні вигуки. Він бачив, що товариство вибивається з мочі і втрачає надію на рятунок. Треба було підтримати, підбадьорити знесилених. Сагайдачний добре знав море і певний був, що ця несподівана буря так саме швидко й помине, як налетіла… Вона ось-ось ущухне, бо й грім уже не так грюкотів і блискавки вилися вже далі… Але треба було викрепити цей останній момент, треба було підбадьорити товариство. Знав він добре забобони тих людей, серед яких жив так довго: вони здебільшого були мов діти, що вірили казкам. Він бачив, що в цю страшну хвилину вони згадали думу про бурю на Чорному морі, що кобзарі співали по всій Україні… І він зважився зробити так, як співається в думі, надто що й козаки вимагали сповіді, вимагали того, про що співається в думі.
Так намисливши, він став у чайці і сказав голосно словами з думи:
— Панове, братіки мої й дітки! Може хто межи вами великий гріх на собі має, що злая хуртовина на нас налягає, судна наші потопляє… Сповідайтеся, панове, милосердному Богу, Чорному морю і всьому війську запорозькому, і мені отаману кошовому! Нехай той, хто найбільше гріхів
