Почувши гарматне гасло, всі чайки почали привертати до отаманської, і незабаром стояли всі круг неї.
— Панове отамани і все вірне товариство! — почав голосно Сагайдачний. — Сами ви бачите, що Господь посилає нам роботу дуновенієм своїм божим. Встає хуртовина — треба з нею боротися, і милосердний Господь нам допоможе. Держітеся купи, щоб нас по морю не розімчало, та становіть чайки проти хвилі… А води не бійтеся — воду шапками козацькими виливайте… Чуєте, дітки?
— Чуємо, батьку! — відгукнулося козацтво.
Почалася буря — несподівана, раптова, несамовита. Грім, що спершу ніби перекочувався по всьому небу, тепер гуркотів без перестану над зчорнілим морем та над козаками. Блискавки перехрещувались, перерізували одна одну, сліпили козакам очі, падали в воду, наче ось-ось тут, саме біля чайок. Дощ лив такий, ніби вгорі замісць хмар було море.
Козаки на дніпровських порогах позвикали боротися з розлютованою водою. І там їх байдаки кидало з гори в безодню і вони, мов сухе листя, крутилися на збуреній воді, а тоді знову злітали вгору на сиві буруни; то й тепер вони всі до одного завзято боролися з посатанілим морем. Стирники та гребці давали одсіч високим бурунам, що налітали на їх; вони сміливо різали водяні гори і падали в безодні, а тоді знову злітали на височенні, сиві од шуму, хвилі; всі останні козаки виливали воду з чайок, хто ківшем, хто відром, а хто й просто шапкою… Грюкотів грім, рипіла й скрипіла снасть у чайках, гуло й ревло море, скіглив вітер, кричали старі козаки, підбадьорюючи молодих — і все це зливалося в таку музику, що від неї і в найсміливіших волосся ворушилося на голові.
Буря перемагала. Бідаки гребці так познесилювалися, що насилу ворушили руками. Де в кого
