Старець мало не скрикнув — чи то з радощів, чи то з переляку.
— Олексієчку, ріднесенький мій!
Олексій Попович нахилився до дідової мисочки, положив у неї срібну грошину і перебірав накидані туда мідяки, ніби беручи собі здачу.
— Оликсієчку, хиба ти знову в неволі? — питався боязько старий.
— Ні, дідусю… Ми прийшли сюди вдвох із батьком кошовим, Петром Сагайдачним…
— З Сагайдачним! Мати Божа!
— Я тут, старче Божий, — стиха озвався Сагайдачний, нахилившися до дідової мисочки, — козаки стоять чайками на морі. Нам треба, щоб уночі нам одчинено міську браму…
— Щоб уночі напасти на Кафу, — пояснив Олексій Попович.
Старець слухав ті слова і аж тремтів з радощів. Сам Сагайдачний тут, той Сагайдачний, що турки й татари жахаються, тільки і'мя його почувши, тепер ось він сам тут і козаків привів Кафу руйнувати, невільників визволяти…
— Батьку отамане і ти, Олексієчку, — сказав він тихесенько, — тікайте ви зараз із Кафи, щоб вас тут не вхоплено; а я піду до до Івашка-потурнака, санджакового[1] клюшника. Може вблагаю його одчинити вам браму.
Попрощавшися з Опанасовичем, Сагайдачний і Олексій Попович пішли з Кафи до свого каюка.
Ніч. Небо, густо цвяховане зорями, спускалося над морем. Тихо, тихо було всюди. Сон обгорнув усе: і Кафу, і гори, і навіть море, що лед-
