що власне зробив він щось добре, чимось наблизився до бога свого — а то все наслідок проповіди. І колись, хоч не сьогодня, хоч не завтра, а стануть люди кращими — а то буде наслідок проповіди усіх тих, хто йшов такими ж шляхами любови до людей, яким ішов Сковорода. Не зразу ідеї вростають в душу людську, але нарешті вростають.
І от бачиться міні повна анальогія між появою Сковороди тоді й теперішнім 125-літним святкуванням. Тепер, коли ми стали свідками невиданого й нечуваного; коли звір обнажився в людях і кров людську стало лекше пролити як воду; коли життя людини стало дешевшим від життя пса; коли ніхто не хоче бути ні чесним ні справедливим; коли батько боїться сина, а брат сестри; коли тільки й чуєш, тільки й бачиш, як ріжуть, бьють, стріляють, палять; коли не зосталося вже нічого святого — ні Бога, ні любови, ні чести, ні науки, а все потопталося, обплювалося, обгадилося — словом коли настали наші, трижди по трижди всенещасливі, божевільні, дикі, звірячі часи — погляньте! Знов ви чуєте імья Сковороди! І хто ж його пригадав? Не професори та книжники й фарісеї, а пригадали мужики пан-іванівські, їх устами проговорив народ. Народ почує душевну потребу згадати Сковороду, бо за 125 літ призабув усі його слова і тільки жажду по них відчуває.
От чому сей юбілей має для мене велике символістичне значіння і великий сокровенний смисл. Ще, значить, не зовсім померли ми. Ще не зовсім прогнили, коли нам захотілося слів Сковороди, памьяти о нім тепер, власне тепер, в сі темні-претемні часи прокляті, під гуркіт гармат і всевеликий грабіж.
Ні! Не вмер, значить, нарід, що першу хвилину свободі: своєї одмічає засновуванням тисяч „Просвіт“ по селах, а тепер в найтяжчі часи лихоліття