Сторінка:Гнат Хоткевич. Григорій Савич Сковорода (український фільософ). 1920.pdf/119

Кинь, друже, бездільство,
Перестань творити такий вред,
Сю ж хвилю візьмися до якого діла,
Бо от-от час мине.
Не наше те вже, що пройшло мимо нас,
Не наше й те, що породить будуча пора.
Сьогодняшній день тільки наш, а не завтрашній —
Ми не знаємо що́ принесе нам вечірня зоря.

Коли ж ти не вмієш жити,
То вчися сій мудрости.
Ах, не може розум умістити
В собі тої усеї хитрости.
Знаю, що наше життя повне суєтливих брехень,
Знаю що людина — се глупе сотворіння
І чим довше живе, тим глупішою стає;
Знаю що сліпий той, хто закладає собі життя.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

(ЗА ГОРАЦІЄМ^[1]).

О, спокою наш небесний! Де ти сховався від наших очей?
Ми ж тебе усі любимо, а ти розбив нас по ріжних шляхах.

То ж за тобою вітрила роспинають на кораблях,
Щоб тебе сі крила могли розшукати по чужих сторонах.

1. У Сковороди приписано коло сієї пісні: „претолкованна малороссійским діалектом“, але то не чиста народня мова.