не запалювати, а гасити факлю раскола, що хитає загальний спокій.
Нема нічого вреднішого над те, що робилося ніби на велике добро, а зробилося ростлінним. І нема язви смертоноснішої для суспільности, як суєвірство, сей листок лицемірів, маска мошенників, стрекало й піджога дітоумним. Воно роз'ярило милосердного Тита й зруйнувало Єрусалим, знищило Царград, полило братньою кровію вулиці Парижа, узброіло сина на батька — і недурно Плутарх суєвірство вважає гіршим безбожности. Та й дійсно: суєвір сердиться, коли хто на південь, а не на схід з ним молиться. Один гнівається, що хрестять окунаючи, я другий — що хрестять обливаючи. Один клене квасний хліб, а другий прісний. Та й хто там перелічить усе павутиння суєвірних голів. Наче б то Бог варвар який, що буде ворогувати за дрібницю.
І з усіма тими дурницями біжать до покровительниці своєї Біблії, а тоді й вона із строптивими розбещується. Біблія єсть ніж і буйство Боже. Але не в тім щоби брехні нас навчала, а тим, що у брехні напечатала сліди й стежки, які підіймають повзущий розум до вищої істини. Бо в усіх тих малодостовірних термінах чи границях ховається і являється, лежить і встає пресвітла Істина, і вона всім отим слідам і писаним і говореним дасть завершення від Господа, тоб-то кінець і буття неістнуючим сотворінням. От що в дійсности означають слова — „для Бога усе можливе“, а не те, що зелізо, мовляв, плаває. Се може говорити тільки той, хто угорів або в горячку попав. Та й що то за богословіє, яке балакає про зелізо, а не про Бога. То так, як кажуть — роспочати за здравіє, а скінчити за упокой.
Але все одно прийде час, коли нарешті поверх поля усього сотвореного (чи то зелізо чи золото