Ця сторінка вичитана
ТЕРЦИНА
I
ПРО ТЛІННІСТЬ
Ще чую віддих я її на лицях:
Як може бути, що ці близькі хвилі,
Цей час, пройшов, на все і більш вже не вернеться?
Це ж річ, яку не зглибить голова,
Та й зажорстока, щоб ридать в безсиллі:
Що все іде, що все переплива
І власне Я моє, нескуте, — вже
З малого хлопця в мене перейшло,
Як пес, жахливо-мовчазне й чуже.
І знов: що й тому сотню літ я жив,
Що рідні теж мені, як волос мій,
— Мої всі предки в одягах мерців,
Зі мною з'єднані, як волос мій.
ТЕРЦИНА
