залишав в'язку дров для нового гостя. Рідко було так, щоб не збиралося на-ніч душ зо дванадцять, а то й двадцять.
Джекоб Кент, помітивши це, самовласно помістився й запанував у цій хатині. Від того часу всі мандрівники мусіли платити по долару з душі за право спати на долівці.
Джекоб Кент сам пильно зважував пісок, та ще й не без того, щоб кого-небудь не обшахраїти.
Та ще й таке завів він у себе, що постояльці носили йому воду й рубали дрова. Звичайно, це було явне розбишацтво, і жертвою його був лагідний нарід, що ненавидячи його, все-ж таки дозволяв йому чинити беззаконство.
Якось одного квітневого дня сидів він біля дверей, — ні дати, ні взяти, хижий павук; милуючись промінням воскреслого сонця, виглядав ситих мух собі на поживу. Неначе крижане море, недалеко протікав Юкон, що зникав на північ і на південь за двома величезними колінами і мав добрих зо дві милі завширшки. На його нерівній поверхні проходив санний шлях. Це був вузький, кепський шлях, що мав вісімнадцять цалів завширшки і дві тисячі миль завдовжки. Кожний фут цієї дороги був проклятий від людей, як ні одно инше місце в світі божому.
Джекоб Кент цього дня був у прегарному настрої. Звечора він покрив рекорд, давши притулок не менш, як двадцяти восьми мандрівникам. Правда, було трохи незручно: четверо всю ніч хропіло під Кентовим тапчаном. Зате мішок з золотим піском значно потяжчав. Цей мішок з блискучим золотим скарбом був і радістю, і горем Кентового існування. Для нього пекло й рай сполучувались укупі в цьому вузенькому отворі: хатина була лише на одну кімна-
