мовою. Цією мовою укладались церковні книги, літописи, державні акти. Але прикмети народньої білоруської мови виступають дуже виразно вже в XIV. ст., коли книжна мова Білорусів стає офіціяльною мовою Великого Князівства Литовського. Білоруські літописи XV. віку писані вже з виразними рисами народньої білоруської мови. Трохи пізніще, під впливом відновлення культурних та політичних зв'язків з Україною, в книжну білоруську мову входить значній мірі елємент український, так що сливе затираються ріжниці між офіціяльною книжною мовою на Білій Руси і на Україні. Як справедливо зауважив проф. В. Перетц, освічені Українці і Білоруси вживали майже однакової мови, мріючи про ідеал спільної книжної мови українсько-білоруської, яку вони називали „рѣчью рускою", або „мовою рускою“. Під впливом цієї ідеї вони вподобали звуки — спільні білоруським та українським говіркам, уникаючи спеціяльно білоруських властивостей, чужих українським діялєктам, і так само спеціяльно українських прикмет мови[1]).
Білоруська книжна мова трохи не чотирі століття була мовою державних канцелярій, судових трибуналів, княжих грамот і законів на землях великого князівства Литовського. В Литовському Статуті 1588. року зазначено виразно, Що ,,писаръ земски маетъ 10 руску литерами й словы рускими вси листы, выписы й нозвы писати, а не иншимъ языком и словы". Ще в 1168. р. уложено білоруською мовою (статут В. кн. Казимира Ягайловича, а в 1530. р. появляється перша редакція Литовського Статута.
- ↑ „Записки Українського Наукового Товариства“, Київ. т. II. 1908 ст. 21-та.
