— А! так се правда! Так ось як кохаєш ти вірного друга свого! Боїшся і глянуть тепер йому в вічі!…
Земля загорнулася в темний серпанок щільніще, — мовчить, а море лютує, а море реве, скаженіє, плює перлистою піною, злими слізьми обливається, дико шпурляє на беріг пісок золотий, камінці-самоцвіти — дарунки, що мила колись дарувала. Вітер радіє: як хижий орел над сполоханим сірих гусей табуном він літа і бавиться їх переляком.
І довго ревло-скаженіло роздрочене морє; закутана в темний сутінок, довго і мовчки дивилася скривджена мила на лютого друга. Розгніване сонце сховало обличчя у синюю хмару, всім сумно було і ніяко, лиш вітер один утішався: ревів, реготався і скиглив, аж поки себе вдовольнив, — втомився, поліз спочивати в безодню.
Ще біснувалося море, та нікому більше дрочить його, — тихше і тихше ставали незграбні докори, втомилось воно лютувать, лиш збентежено якось в безладді питає: „Чи правда, чи правда?“
А мила мовчить.
Вже й сонце, прощаючись на ніч, глянуло з хмари червоно-сердитим лицем: — не вгамується море ревниве, не прощає йому і земля, не вітає його вітерцем легкокрилим.
Заснуло сердитеє сонце, розбіглися жваві хмарки, поставлені сонцем на варті, і срібно-ясний молодик засяяв на спокійній блакиті. Цікаво перехиливсь з вишини, загляда на сердитих коханців і ось усміхнувся й посипав додолу срібним ласкавим промінням на землю й на море. Скинула мила своє покривало і знов засіяла красою, всміхнулася милому так, як і перше сміялась. Стрепенулося море, побачивши дивну красу, зажевріло місяшним сяйвом, заколихалися груди його
