все проти берегу ходе, неначе дозволу питає пристати. Так щоб з ним почати?
— Носилки мені! І носилки з'явилися; золотом куті, цяцьковані перлами, — шестеро слуг понесло на берег царицю, а ззаду потягся поїзд довжений із слуг та рабів.
Цариця на скелі. Кинула оком і зараз спізнала, чого малий човник блукає. Звеліла йому добрий знак подавати. Як бистрая чайка до берегу лине той човник і вже коло берегу — вже в йому бачить цариця дітей, що схилились чолом перед нею.
— А чого то були неслух'яні? Якого гостинця з-заморя мені привезли?
— Волю, мамо, волю та силу — відвагу широку на морі знайшли і вільні юнацькії голови наші тобі на поклон принесли!
— Ха-ха-ха! — злобно зареготалась цариця. Волю та дрантя, та голови ще на придачу дурні! Знать воля царська і одежа роскішна вам не до мислі! Не варті ви їх! Так гетьте з очей моїх!
— Мамо, о мамо! — благали сини…
— Гетьте з очей! Не з'являйтесь, поки царського гостинця мені не здобудете з моря!
Закіпіла високая хвиля під веслами, парус як птаха на щоглицю звився, і скоро сиза імгла сховала з очей малий човник.
Знов пливуть дні, пливуть ночі — царицин же гнів не спливає за днями, як лист за водою: така-ж прехороша, така-ж вона грізна сидить на престолі і мовчки чекає свавільних синів.
Два роки минули, і слуги летючую звістку оп'ять принесли, що парус на морі біліє, мов чайка і держе до берегу простор.
Цариця і слуги поїздом пишним прямують на берег. Нап'ято червоні намети, напитки, наїдки, утіхи
