чекають коханих гостей. На самому розі цариця і бачить вже матернім оком їх прехороші обличчя, їх вуса шовкові і очі блескучі.
— Мамо, мамо! — радісно кличуть вони.
— Діти мої! Які ж ви хороші, які молодії! Та де-ж ваші пишнії шати, деж ваші вірнії слуги? Вдягайтесь, збірайтесь, несіть подарунки заморські матері бідній, що ждала вас ночі і дні. Ідіть, покажіться народу, що жде дожидає царів молодих. Жде вас і царство, і щастя, і слава.
— Мамо, не треба нам царства: ми і без його багаті, не скрасять нас пишнії шати, бо щастям блискучим, — як золотом вдягнені ми і другого щастя ми не шукаєм, яке тепер маєм. Ми просим лиш щиро: прости нам свавольство і матернім серцем ти нас зрозумій, пригорни…
— Та яке ж бо то щастя? — з дивом питає цариця.
— Мамо, те щасте — кохання! Кохання дівчини тієї....
— Згадала, згадала. Так се-ж оте щастя — заморськеє диво? Кохання коханки рабів. Так на його зміняли і царство, і матір, і рідну країну, негідні сини? Геть же, прощення не дам вам!
— Мамо! — з сльозами молили: — прости, зрозумій!
— Добре, простю вже — блиснула очима цариця: простю! Привезіть лиш мені в подарунок вашу коханку, пройдисвітку ту, що синів одбиває у неньки, нехай, подивлюсь я на неї, нехай я помстюся над нею!
Не слухали маму царята: хвилі ярливі далеко їх мчали.
Всміхнулась цариця у слід: Тепер вже напевно мої — ач помчали як хутко! Вернулась цариця додому. Чекає — чекає не год, і не два, і не три, не чотирі; пожовкла, померхла, посявіла вся од старости і злости.
Аж ось поспішається — скаче гонець од моря. Ца-
