риця на берег, цариця значок викидає, — не ближчає парус порваний; лютує цариця на слугів, що довго готують плота, — уже зготували, гребуться, до човна прямують, і човен до берегу тихо ведуть.
Вже пристав — і потомлених двоє пливців кучерявих блідих нерухомо лежать у йому.
Нахилилась цариця.
— Давайте ж мені скоріше, хутчіше ту злодійку люту! О, де ж вона, де?
Мовчать царенята, не рвуться на берег, не просять у матері ласки, лиш жалібно дивляться в грізнії очі цариці.
— О! Де ж вона? де?
— Немає! — тихо зітхнув старший син. Кохання, як квітка, сегодня цвіте, а на завтра зів'яла — отак-же і щастя зів'яло для нас.
— Діти ви бідні, діти мої! Чого ж ви потомлені! Чого блідії? Хто мордував вас — дайте помстюся!..
— Ні мамо, ніхто тут не винний; втомилися ми, блукаючи в світі поволі без долі, зблідли та схудли, бо їжу і воду усю оддали ми на дорозі стрічним, що їхали так, як і ми — питалися долі та волі.
— Мабуть хтось рідний? тай дуже? Хто то був, дітки?
— Хто був? — гяури, невольники, мамо; з тяжкої неволі втікали.
— Годі, годі, прокляті! тричі прокляті! не діти мої ви, нема в вас ні царської крови, ні чести! Нема ж вам од мене ні ласки, ні слова, нема для вас матері, згиньте прокляті!
Високо встала цариця, звела, проклинаючи, руки, ще раз прокляла їх за волю, за добреє серце і тільки сказала — уся скам'яніла, уся обернулась в високую скелю, пишная одіж — в червоную глину, сивії коси — в бур'ян колючки.
