за морем далеко і чула: прибудуть сюди кораблі та галєри, на тих кораблях та галєрах люде чудні: завзяті, чубаті (іх звуть козаками), нікого вони не бояться і мореві навіть старому дари не дарують, як инші купці мореплавці, лиш веслами часто січуть-зневажають. І море сердито поклало свій гнів на чубатих, і доля лиха присудила усіх потопити, побити і скарб їх віддати камінням та банкам, та всім нам, морським челядинцям. Великої тайни ніхто ще не знає, лиш ій милосердній повинна я все розказати за те, що вона і мене зрятувала: злочинець якийсь перебив мені стрілкою крила, і я помірала на хвилях зелених; ся ж дівчина мила впіймала мене, замовила кров і якогось там зілля приклала та все годувала-гляділа, аж поки загоїлись крила. За те роскажу їй сю тайну велику…
— Мовчи! зашуміли, прокинувшись, хвилі: мовчи — не твоє бо то діло: не сміє ніхто дізнатись про волю великого моря, не сміє ніхто сперечатися з грізним! Кинулись хвилі до скелі-каміння, сердито бурчать поміж ними. Злякана свинка й рибка пірнули на дно, а птиця-бабич ізнялась, полетіла. Та пізно прокинулись хвилі: дівчина вчула, скочила раптом і кличе: „Вернися, птице-бабичу, вернися, усе роскажи до ладу, не треба ні перлів мені, ні коралів, ані казок чарівних, ні таночків, — краще мені роскажи до ладу, щоб я звала, звідки чубатих отих виглядати, як безталанних з біди визволяти“.
А море лютує, а море реве: „Мовчи, не питайся, дурненька дитино! Корись, не змагайся ти з морем, тяжко бо море карає!“
А дівчина дума: „Байдуже! Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злости, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних, я вирву із пельки у хижого моря своїх безталанних братів! Лиш батькові й
