Долину повивав туман. А на горі-шпилі над хмарами в блакиті блищав величний древній храм.
Гроза ревла, здрігалися шпилі, луною обзивалися печері, жахливо сипалось каміння, а на верху гори спокійно та нерушно пишався храм, недосяжний храм, недосяжний для тих турбот.
Лили дощі, котилися лавини, гучали дикі гуррікани, річки й ледовинки долину заливали, — і все живе з долини поспішало крутими стежками на гору до безтурботного притулку.
Весь клопіт, лихо, небезпека, смертельний навіть жах, — усе воно помалу лишалося внизу, губилося за кожним кроком, бо тут вгорі все также-ж твердо та привітно стояв відомий захист стародавній.
Німі мури обзивалися луною на вигуки, хвалебні гімни та щиросердні молитви. Висока баня над склепінням єднала всіх і надихала настрій таємничий.
Порожній доти і безгучний враз оживав од рухів храм: по білих стінах, по стовпах блискучих мармурових снувались відблиски й тіні, пахущий дим з кадила хвилював під самеє склепіння, і бачили тоді побожні люди святих явлених та янголів крилатий рій.
Миналася лиха година. Зіходили в долину люди, спочивши од переполоху знов брались до щоденних справ, а серце, повнеє чуттям побожним, підносило їх зори мимоволі туди, де сяяв дивний храм. Сумирно серце колотилось, спокійно груди віддихали, бо там стояв на чатах вічно їх невсипущий вартовий.
