Так Бог сказав колись-то ще за гріх Адамів.
А чорт, зухвалий чорт, роззявив губу й сміло на пекло ціле гукнув таку хулу:
— О, де-ж тут, Господи, твоя довічна правда, щоб за чужу вину невинний одвічав?
І пекло на хулу озвалося луною: зареготалися чорти занужені безділлям… Від реготу здрігнулись, завили, заридали, аж искри вибухли фонтаном огняним.
І знов читає чорт, що грішник з нарождення не бачив пестощів, не відав, що єсть Бог, що правда в світі є, що люди людям браття, і ріс він, мов щеня, закинене в провалля. На ноги ще не сп'явсь, як цілий рій гріхів його оплутав так, що мозок весь йому туманом застелив, і помацки він плівсь по життьовій дорозі, і що лиш крок ступав — то гніт над ним зростав: природня темрява та праця безпросвітна та в спадщину — одвічний гріх батьків.
— Так де-ж твоя, Люципере, пекельна вигадка? — він крикнув: — де гострий дотеп твій, що сквапився тепер на сього безталанця? Що холод йому й жар? темниці й муки всі? що гніт йому важкий пекельний? зневаги вщипливі моїх товаришів?
Тому, хто цілий вік в ярмі тягатись мусив, тому, Люципере, і пекло не страшне!
І знов приник читач до списку життьового і дочитав, як той, кого весь вік товкли, обурився, озливсь, пішов на всі злочинства і в руки суду впав і ним покаран був і тою карою, що сто смертей містила, до пекла ось попав і змучений сидить неначе спочиває від того земного минулого життя.
І чорт пошматував папір пекельний з жахом і з слізьми грішнику у ноги поклонивсь і палко закричав:
— О, бідний, бідний, бідний! Немає в мене мук, нема для тебе кар!
