Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/105

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

хе старе каміння, що там віддалік сном вічним дрімало; до неї промовляв тихенько і голос її подруг з побожних оповідань, що наповняв цілий воздух. Ще лиш одного слова не сказала, того слова, котре більше значило як її дожидання, як поява милого і як більшаюча жара першої стрічі. А то слово носилося серед ясно освітленої кімнати мов та рання птиця на блискучих крильцях, що підлітає до сходячого сонця.

— Я вас люблю!

Ангелика підняла руки і опустила їх на коліна. Вона вже його була. А Фелисіян згадав той вечір, коли то вона йому так чудесною здавалася, як бігла босо через поле, що він аж пустився за нею на здогін і шепнув її до уха: „Я вас люблю!” Він зміркував добре, що і вона йому, лиш йому, хоче тими самими словами відповісти: „Я вас люблю”!, що той вічний голос вийде вже з самої глубини її серця.

— Я вас люблю!… Візьміть мене з собою, ведіть куди хочете, я вже ваша.

І вона припала до него цілою душею, віддалась йому зо всім. В її груди загорівся вогонь, що тлів в ній від самої уроди. Вона витягнула руки, як коли-б за чимсь шукала, головка тяжко повисла її на плечах. Коли-б він був розложив руки, вона була-б припала йому до грудей, бо не знала, що з нею діється, так кров в ній заграла, найрадше таки була-б в нім розплилась. А він, що прийшов, щоби її таки силою собі забрати, він аж трясся в своїй невинній пристрасти. Він взяв її легенько за руки і зложив охрест на її невинну грудь. Через хвильку глядів її в очи і не важився навіть притулити своїх уст до її волосся.

— Ви мене любите а я вас люблю. Ах яка-ж розкіш знати, що є душа, що тебе любить!

Нараз стали вони неспокійні і опамяталися. Що таке сталося? Вони побачились в яснім світлі, котре аж за очи ловило; світло місяця ставало якось ніби яснійше, то починало вже світати. Понад деревами в владичім городі пересунулась рожева хмарка. Що? То вже свитає? Вони аж налякалися і не могли зрозуміти, що так кілька вже годин з собою перебесідували. А все ще таки нічого собі не розповіли, та-ж він тільки ще мав її розповісти!

— Ще хвильку, ще одну хвильку!

Вже робився день, небо зоріло ясно, теплий ранний воз-