сок, нічим більше як лиш ніжною а при тім пишною китицею красок. Зваживши добре, що могла в сій хвилі та ціла штука мальовання на склі обходити Ангелику? Все то мало лиш остільки інтерес для неї, що то від него походило, що він тим занимався, що він тим одушевлявся.
— От, будемо щасливі, — говорила вона. — Ви будете малювати, а я буду вишивати.
В просторій кімнаті, що наповняла їх такою радістю, взяв він її знов за руки. Вона думала, що ся кімната є якраз тим природним місцем, де він може дати доказ, що вірно її любить, що лиш її щастя бажає. Обоє мовчали хвильку. Вона перша знов заговорила.
— Отже згода?
— Що? — відозвався він усміхаючись,
— Що ми поберемось.
Він на хвильку призадумався. На його бліде лице виступив горячий румянець. Вона стала неспокійна.
— Може я вас чим вразила?
Але вже в тій хвилі він стиснув її так сильно за руки, що булаб від него і не вирвалась.
— Добре, згода! Досить, щоб ви лиш чого забажали, нічим тоді для мене всякі перешкоди. Моє життя лиш для вас.
Ангелика аж заясніла з радости.
— Мц поберемося, будемо вічно любитися і нічо нас в світі не розлучить.
Вона ані крихітки не сумнівалася, що то все вже завтра так легко станеться, як то вона начиталася в книзі про чуда святих. Ані на гадку її не прийшло, що може настати якась перешкода, що все те, хоч би лиш на короткий час, проволічеться. Бо і хто-ж би важився їх розлучати, коли вони так любляться? Вони одно за другим в вогонь би скочили, вони отже поберуться і зовсім проста історія. Її взяла якась велика, тиха радість.
— Отже добре, прибиймо-ж, — відозвалась вона жартуючи і подала йому свою руку.
Він притиснув її дрібненьку ручку до уст.
— Згода!
Її стало трохи лячно, що їм тут дальше вже засвитає і вона схопилась, щоби іти вже до дому, бо ще би все могло на яв вийти, а він хотів її ще відвести.
