— Ні, ні, не відводіть мене, а то би ми і до білого дня до дому не зайшли. Я вже і сама зайду… До побачення, завтра!
— До побачення, завтра!
Фелисіян послухав її і лиш довго ще глядів за Ангеликою, коли вона переходила попід високі дерева а відтак ішла понад Шевроту, що вже поблискувала від зоріючого неба. Вона поминула вже була паркан від города і бігла бурянами на поперек Маріїнського поля. По дорозі ще розважала вона, що ледви чи буде могла видержати аж до сходу сонця і що найліпше буде таки зараз Губертів розбудити і все їм розповісти. Вона аж не знала, що собі робити від так великого щастя, її таки хотілося перед кимсь виговоритися, що аж сама по собі то міркувала, що ледви чи ще пять мінут видержить, щоби не розповісти того, з чим досі так дуже таїлася. Вона ввійшла до города і замкнула дверці за собою.
Аж ось побачила, що там на камінній лавці коло вузонької грядочки лелій під катедрою сидить вже Губертина і на ню чекає. Її щось так цілу ніч непокоїло, так не давало спати, що вона аж встала і пішла до кімнати, де спала Антелика. Тут застала, вона двері отвором і вже всего догадалася. Вона не знала де Ангелика поділася, щоби зараз за нею побічи та і боялася, щоби ще до чого гіршого не довести та вже тут чекала.
Ангелика зараз припала до неї і не змішавшись ані трошки стала її обіймати за шию; мало її серце не вискочило з радости, так тішилася, бо вже не потребувала з нічим таїтися.
— Ах, мамцю моя, мамцю, якаж я щаслива! Все вже добре буде, ми поберемося!
Губертина не відозвалася ані словом, лиш споглянула дівчині строго в очи. Але і зараз щезла всяка її обава, коли побачила дівчину як цвіток перед собою, коли побачила її ясні очі і ті невинні уста дівочі. А все-ж таки ждав її ще великий смуток; вже тепер по її лиці потекли рясні сльози.
— Бідна ти моя дитинко! — зітхнула вона тихенько, як вечером перед тим у церкві.
Ангелика аж зжахнулась, коли побачила що Губертина, котра завсігди була так спокійна, тепер розплакалась; вона
