ще ніколи не бачила, щоби Губертина так була зажурена і плакала.
— Мамо, що се вам такого? Чого-ж ви так зажурилися? — відозвалася вона. — Правда, що я недобра для вас була, що все перед вами таїла. Коби ви знали, як то мені тяжко приходило перед вами таїтися; коли-ж бо то вже так, що як зараз, не скажеш, то відтак не маєш вже відваги… Не гнівайтесь на мене, простіть мені!
Вона сіла коло неї і обняла її рукою. Стара лавка в зарослім мохом кутику під катедрою, здавалася під нею западати. Понад їх голови хилився цвіт лелій. Правда, на сім місці виростав ще корчик дикої рожі, котру Ангелика сама доглядала, бо хотіла переконатися, чи з неї не виростуть правдиві рожі. Від якогось часу вона призабула на той корчик і він ріс собі дико, як і давнійше.
— Я вам, мамцю, все розкажу, але лиш до уха.
І дівчина почала шепотом розповідати Губертині всю історію своєї любови та щебетала без кінця і міри; не пропустила ані найменшої дрібниці і розповідала все так, як було від самого початку. Аж її горячо робилося, коли стала собі все нагадувати. Її здавалося, що то вона так сповідається. Ані на хвильку не спинилася і говорила все отверто. Горяча кров виступила на її личко, очі аж засвітилися від гордости, а вона все таки не могла голоснійше промовити.
На кінець перебила її Губертина і стала також стиха говорити.
— Іди собі геть від мене! Отже аж до того вже прийшло? Добре ти поправилася, ти все ще як той вітер, що нараз зірветься а за хвилю вже його нема… Ох ти горда і палка дівчино! З тебе все ще та сама, що колись не хотіла в кухни помивати та все лиш собі свої руки цілувала.
Ангелика аж не могла здержатись від сміху.
— От, ліпше не смійся! Прийде час, що собі ще очі виплачеш… Де-ж тобі моя дитинко за него віддаватися!
А Ангелика стала ще ліпше сміятися; аж заходилася від сміху.
— Що се ви, мамо, говорите? Чи хочете мене тим покарати, що собі глузуєте з мене? Та-ж то така проста річ. Він ще нині поговорить з своїм татом, а завтра буде вже все в порядку.
Чи вона справді так думала? Губертина мусіла бути та-
