Наконець він відізвався, але лиш на то, щоби сказати однісіньке слово, то саме, котрим і синови замкнув губи:
— Ніколи!
І не відправивши сегодня молитви вийшов він з церкви, а за хвильку щез і голос від його важких кроків.
Ангелика припала до плит і довго, довго заходилась від плачу, що розносився по тихій і порожній церкві.
Коли вечером встали в кухні від вечері, почала Ангелика розповідати Губертам все як на сповіди; розказала, що ходила до владики і що він ніяк не хоче на то пристати. Вона була зовсім спокійна і дуже бліда.
Губерт аж за голову взявся. Має-ж його дороге дитя страдати? І Ангелиці аж серце краялось. В його очах крутились сльози, бо він добре розумів її любов, та-ж і в нім горів той сам жар, що при найменшій нагоді і її брався.
— Бідна моя, дорога дитинко! Чому-ж ти мені того не сказала, чому не спитала о раду? Я-ж би був пішов з тобою і був би може Преосвященого намовив.
Губертина моргнула на него, щоб мовчав. Він в самім ділі говорив як без розуму. Та-ж як раз була найліпша нагода, щоб дівчині вибити то подружжа з голови. Вона пригорнула дівчину до себе і поцілувала її в чоло.
— Що-ж, моя голубко, прецінь раз по всему?
Ангелика зразу як би не чула сих слів. Відтак доходили вони до неї як би звідкись здалека. Вона вдивилася перед себе, як коли-б в порожнім просторі шукала відповіди, а відтак відозвалася:
— Хто знає, мамо!
На другий день сиділа вона знов за кроснами і вишивала, як коли-б нічого не сталося. Вона стала жити по давному і здавалось, що нічо у неї не болить. Ані трошки не показала по собі нічого, навіть ані разу у вікно не споглянула; ледви ще слідно було по ній, що вона бліда. Здавалось, що зробила з себе жертву.
І сам Губерт вже так думав. Він признавав, що Губертина розумно робить і старався не припускати Фелисіяна до Ангелики, хоч той не важився ще отверто противитися батькови, але вже так був роздразнений, що ледви ще був
