плакали над нею і покорялися та признавали свою вину, щоби лиш покійниця в могилі простила їм. Цілими годинами перебували вони там в надії, що з могили вийде для них ласка, коли ще взагалі могла для них бути яка ласка. Чого вони бажали, чого дожидали, то була друга дитина, дитина прощення, той знак, по котрім вони-б пізнали, що покійниця їм простила. Але досі і сліду не було, щоби покійниця в могилі далася ублагати.
— Я довго молилася, — говорила Губертина, — і надслухувала, чи що не порушиться…
Очі Губерта спочили на ній допитливо.
— Нічого, нічого не піднялося з під землі, нічо не задрожало в мені. Все пропало, вже за пізно, ми самі хотіли свого нещастя!
— Отже то я тому винен? — спитав Губерт дрожачим голосом.
— А вже-ж що ти винен; і я винна, що пішла за тебе… Ми не слухали, а тепер мусимо за то ціле життя покутувати.
— Ти отже нещаслива?
— Так, я нещаслива… Жінка, що не має дітей, не може бути щаслива. Любов сама ще нічого не значить, коли нема благословенства.
Він безсильний присів на стілець а в очах закрутилися йому сльози. Ще ніколи не розкрила була вона йому так отверто тої болючої рани в їх життю; а вона, що звичайно старалася його зараз потішати, коли иноді мимо волі зробила йому якийсь докір, стояла тепер як той стовп і не думала його розважати. Він розплакався і промовив крізь сльози:
— Навіть і то дороге дитя там на горі проклинаєш… Не хочеш, щоби віддалася так, як ти за мене, щоби вона так терпіла як ти…
Губертина кивнула лиш на то головою, але в тім було видно цілу силу її волі і простоту її серця.
— Та-ж ти сама казала, що дівча загине… Хіба-ж тобі хочеться таки її смерти.
— Волить умерти, як жити нужденно на світі!
Губерт піднявся і кинувся її на шию. Обоє плакали і обнявшись довго так стояли. Він був переконаний, а вона мусіла спертись на його плече, щоби набрати відваги. По хвилі пустили одно другого і хоч повні розпуки набрали я-