— Що, вмирати?!… Але я хочу жити! Я з вами і люблю вас!
Вона усміхнулася.
— Тепер вже можу умирати, коли ви мене любите. Тепер вже і смерти не боюся, коли ви мене любите; так засну на віки на ваших грудях… Скажіть мені ще раз, що мене любите!
— Люблю вас, як любив вчера, як завтра буду любити. Вірте в мою любов, котра буде вічна.
—Так, на віки будемо любитися.
Ангелика з великої радости повела неспокійними очима довкола по білих стінах кімнати. Нараз як би пробудилася. Опамяталася знову і стала роздумувати над своїм великим щастям і аж здивувалася, що то все дійсна правда.
— Ви мене любите, а чому-ж ви скорше не прийшли до мене?
— Ваші родичі сказали мені, що ви мене не любите. Я рад був умерти… Аж коли довідався, що ви нездужаєте, рішився я зайти до вас; я був на то приготований, що мене звідси наженуть, де передімною двері заперли.
— А мені мама сказала, що ви мене не любите. І я повірила мамі, бо я вас раз стрітила з тою панною і думала собі, що ви послухали Преосвященого.
— Ні, я лиш чекав… Але я таки не мав відваги, я дрожав перед ним.
Обоє замовкли. Ангелика піднялася знову. На її лиці видно було вираз якогось гніву, від котрого аж жилка на чолі була її набігла.
— Так нам обоїм не сказали правди, щоби нас розлучити… Ми любилися, а вони нас мучили і ми обоє мали зійти марно з сего світа. То вже таки погано, то звільняє нас від присяги. Ми свобідні.
Від гніву взялася в ній звідкись і сила. Вона не чула вже того, що нездужає, бо в ній відізвалася давна пристрасть. Досі думала вона, що її мрії щезли на віки, а то нараз віджили вони знову в повній силі. Вона могла сміло сказати, що заслужила собі вповні на любов і що на других вина спадає! То підносило значіння її особи і заставляло її аж ніби тріюмфувати а її брала така злість, що вона не знала вже сама, що робить.
— Ходімо звідси! — сказала вона спокійно.
