ваної пристрасти перейшла по її тілі і вона з розкоші аж від памяти відходила. Лиш ще їх двоє було на світі, вони посідали на коні і чвалом полетіли та обнявши одно другого на віки, щезли без сліду.
— Не треба брати нічого, правда?… Та і на що?
Він стояв вже майже за дверми і мало що не минався.
— Не треба нічого, нічого… Лиш скорше!
— Ходім же, ходім!
Вона приступила до него. Ще раз поглянула поза себе, мов би послідний раз хотіла кинути оком на свою кімнату. Лямпа все ще горіла таким самим темним світлом; на столі стояв ще букет з розцвилих мальв і гортензій; на кроснах виднілася недокінчена ще а прецінь вже як би жива рожа і здавалася на ню чекати. Ще ніколи не здавалася її ся кімната так біла; і стіни, і постіль, і воздух — словом все видавалось її як би нахухане якоюсь білою краскою.
Щось в ній відозвалося і вона мусіла чим скорше спертися на поруче стоячого коло самих дверий стільця.
— Що се вам? — спитав Фелисіян неспокійно.
Вона не відповіла, лиш віддихала тяжко. І знов взяла її дрож, вже не могла устоятись на ногах і мусіла присісти.
— Будьте спокійні, то нічого… лиш хвильку відпочину а відтак підемо звідси.
Вона мовчала і розглядалася по кімнаті, як би шукала якоїсь дорогої річи, котру забула, а коли-б її хто був спитав, за чим вона шукає, то певно не знала би була того сказати. Її брала якась туга, з разу лиш от так ніби трохи, а відтак чим раз більше і стискала її грудь. Вона не могла зміркувати, що би то було. Чи то може та білість її не пускала? Вона все любила білу краску а навіть ховала собі кавальчики білого шовку, щоби ними в хвилях спокою потайком трохи натішитись.
— Ще лиш хвильку, ще одну хвильку, а відтак підемо, соколику.
Але все таки і не думала піднятися з місця. Він припав на коліна перед нею.
— Ви мабуть не здужаєте, може я би вам що порадив? Може вам студено, то я вам ніжки в моїх долонях загрію, що аж будете могли бічи.
Вона покрутила на то головою.
