Коли так сиділа на постелі, здавалось її, що ціла хата дрожить та стогне. Вона не могла вже витримати і мусіла знов сплакати дрібними сльозами; але тепер поплили вони вже тихцем і рясні та теплі як кров в її жилах. Одна одинока гадка не могла її від самого ранку зійти з голови та мучила цілу її душу: чи се добре вона зробила, що так обійшлася з Фелисіяном, що відправила його від себе викликавши в нім гадку, що мов то вона його не любить, і вразила його тим мов би ножем в саме серце? Вона-ж прецінь його любила, а то завдала йому і собі тільки муки. На що-ж так страшної муки? Хіба-ж святі жадають того, щоби ридати? Хіба-ж святій Агнії стало би того жаль, що вона щаслива? Вона не могла вже успокоїтися. Коли давнійше дожидала того, що мав до неї прийти, представляла собі все так гарно; він зявиться перед нею, вона зараз його пізнає і обоє злучаться з собою на віки та підуть разом через ціле життя.
Тепер він вже зявився — а одно і друге плакало, бо на завсігди з собою розлучилися. Що мало те все значити? Що такого сталося? Хто-ж казав її присягати на то, що буде його вічно любити а ніколи йому того не скаже?
Але найбільше мучило Ангелику те, що вона була всему винувата, бо була злобна. Може то в ній відізвалася знов та недобра натура, як тоді, коли ще була дитиною. Вона аж зжахнулася, коли собі тепер нагадала, як то вона була рівнодушна для Фелисіяна, з якою злобою приняла його і як тішилась з того, що здобулася на таку хитрість, щоби викликати в нім фальшиве про себе поняття. З її очей полились ще ряснійші сльози, в серці відізвався якийсь невисказаний, безконечний жаль на вид тої муки, яку вона йому заподіяла, мимо своєї волі. Її здавалося, що він стоїть перед нею, що відвернувся і хоче іти, вона виділа його сумне лице перед собою, як блудив очима і як йому тряслися руки; в своїх гадках поступала вона за ним аж на вулицю і здавалося її, що видить його, як він блідий поступає непевним кроком а з його розраненого серця аж кров капає. Де він тепер перебуває? Може лежить в горячці і загибає? Аж руки ломила з розпуки, коли подумала, що не має способу, щоби зло направити, якого наробила. Сама на себе лютилась на гадку, що має лишити його і дальше в тих муках. Ах, як же радо була би пригорнула його до серденька, як радо хотіла би була зробити його зараз щасливим.
