лежала на ній спокійно горілиць, лиш очи її блукали по тім морі світла а на її вогких губах лежали фіялки.
Чого-ж вона чекала? Чому не могла спати? Тепер вже міркувала вона дуже добре, що на когось чекає. Перестала вже плакати, бо він мав прийти. Вона так ясно то передчувала, що вже і сон її не брався; мусіло конче так статися, як віщувало її серденько. Він мусів прийти, бо місяць світив йому до неї, він зійшов скорше, щоби ще на досвітку їм присвітити. Кімната так була ясна, як коли-б хто оббив її білим оксамітом, вони моглиб отже одно другого видіти. Вона встала і одягнулася, взяла на себе просту білу одіж, ту саму мушлінову сукню, що мала на собі, коли ходила на прогульку до замку Готкерів. Навіть не поправила собі волосся на голові, лиш розпустила його долі плечима. На босі ноги наділа виступці і так чекала.
Ангелика не знала ще в сій хвилі, звідки він надійде. Вилізти до неї не міг, але вони моглиб все таки побачитися: вона булаб на бальконі, а він стояв би на Маріїнськім полі. Вона поки що усіла, як коли б міркувала, що не придасться на ніщо ставати у вікні. А впрочім чому не мав би він і крізь стіну прийти до неї, як то стоїть в побожних оповіданнях? Вона чекала. Але вона не чекала сама, бо знала, що коло неї стоять всі святі дівиці, котрі окружали її білою хмарою від самої її молодости. Вони неслись до неї на білих лучах місяця, виходили до неї з таємничих дерев єпископського города з синіх примурків і з глухих кутиків катедри, де проживали серед цілого ліса стовпів. З всего, що її довкола було знакоме і любе, з Шевроти, з верб, з травиці чуло молоде дівча, як до неї відзивалися її мрії, її надія і бажання; вона перенесла на них всі свої мрії, щоби мати їх що дня перед очима, а тепер ті мрії залітали від них до неї. Ще ніколи не говорило до неї так виразно голосом Невидимого, її здавалося, що вона чує голос аж з тамтого світа; серед парної і тихої ночі чула вона, як щось легенько шелестить і її здавалося, що то так сунеться по землі риза святої Агнії, котра стає коло неї яко хоронителька її тіла. Аж лекше стало їй на душі, коли подумала, що і свята Агнія станула коло неї з другими святими. Так чекала вона.
Минали хвилі за хвилями. Ангелика сама не знала, як довго могло то бути, але її здавалося зовсім природним, коли побачила, що Фелисіян іде. Він вихопився через поруче
