оформлюється джерельна база дослідження. Другим і основним етапом вважається наукова критика джерел, що традиційно поділяється на зовнішню та внутрішню, кінцевою метою якого і є “видобування” сукупності фактів — емпіричної основи майбутнього дослідження. Своєю чергою, предметом зовнішньої критики є форма й походження джерела, внутрішньої — його зміст. Не бачу підстав відмовлятися від такого розуміння структури джерелознавчої критики на користь іншої моделі, яка мені здається менш природньою і передбачає розподіл джерелознавства на аналітичну та синтетичну частини. При цьому під першою розуміється стадія практичного опрацювання окремих джерел і отримання в результаті “окремих фактів”, а під другою — синтез цього фактичного матеріалу на основі опрацювання цілих джерельних комплексів, тобто “цілісних систем джерел, що несуть у собі сукупність необхідних для узагальнень і висновків фактів”. Насправді ця “синтетична” частина вже не є джерелознавчою сутнісно. Думаю, що її і треба визначати як синтетичний науковий аналіз, безперечно, базований на джерелах, опрацьованих у надрах “прикладного” джерелознавства, здатний пропонувати нові погляди, інтерпретації та ідеї.
Мені взагалі не здаються вдалими спроби нав'язати джерелознавству (і, зокрема, актовому, тобто дипломатиці) не питомі, надумані і великою мірою затеоретизовані функції, зокрема, завдання визначення соціальної функції джерела та дослідження історії його соціального функціонування (С. Каштанов). Також не видаються мені слушними й обмеження поняття “акт” до документів договірного характеру, а відтак і самого уявлення про дипломатику (актове джерелознавство), що нас, власне, й цікавить. Загалом, майже сліпе, інерційне сприйняття українською наукою теоретичних здобутків російського актового джерелознавства, що завдячує великоросійсько-візантійському міфологічному комплексові і радянському експансивному інтернаціоналізмові, мало б давно відійти у минуле. Система доказів тут лежить в площині історії права і має спиратися насамперед на порівняння правових культур в їхньому історичному розвитку. Очевидно, йдеться про період до кінця XVII – початку XVIII ст., коли традиція українського акта та канцелярського діловодства зазнає майже нищівного впливу російських канцелярій, у тому числі й мовного. Українська правова культура, як мінімум, чотирьох, а то й п'яти попередніх століть нерозривно пов'язана з цілком інакшим, ніж у московитів, правовим світосприйняттям, розвинутим у межах польсько-литовсько-руської правової традиції — традиції професійних судів і адвокатів, статутів і конституцій, правової літератури і освіти, станового самоврядування і недоторканості особи, врешті — власності. Ці найважливіші риси української правової культури, виразно означеної належністю до романо-германської правової сім'ї, органічно пов'язані з європейською правовою традицією взагалі, з її засадничою унівеситетською рецепцією римського права etc. Противагою бачимо чужий світ Московської держави, її цілком відмінну, агресивну політичну систему і відповідну правову культуру в традиціях приказного судочинства, дячеської юрис-
