Вранцї 7 вересня р. 1859 Шевченко вернув з подорожі на Україну[1]. Подорож та не відсьвіжила його, не підкріпила йому здоровя, не підбадьорила йому духа. Навпаки, вона ще більш нагнала на душу йому журби, ще більш охмарила його; отрута тяжкого житя ще глибше розлила ся по всьому орґанїзму. Колиб поет не зазнав був тієї огидливої пригоди, яку спорудив йому в Черкасах якийсь донощик та ісправник Табачнїков, то й тодї подорож на Україну не принесла-б йому великої користи, хіба-б тільки відсьвіжила йому трохи покалїчене здоровє тїла. Раз, що подорож та була вельми коротка — три тільки місяцї, а друге, що на кожному ступню, на Українї він бачив те лихо, що цїлий вік гризло його, що „в Сибір його водило“ він бачив на Українї народ в ярмі, своїх рідних братів і сестер бачив на панщинї, бачив що „кругом неправда і неволя“. Заспокоїтись нїчим йому було! Спочити нема де, нїже єдиного кутка вільного, щасливого!
Туга і сльози за зневолену Україну на довгий час одірвали були його від рідного краю, від родичів, від приятелїв і закинули в пустиню, в казарму. Десять лїт скнїв він там одиноким, самітним. Повернув ся на Україну і побачивши віч на віч її долю, він „ми-
- ↑ Правда 1875 стор. 926.
